Переяслав-Хмельницькі єпархіальні відомості

— Владико, напередодні найбільшого свята православного світу хотілося б запитати, як Ви відчуваєте Великдень.
— Сприймаю Великдень як Свято над святами, але щоб його сприйняти вповні, треба готуватися. Із 2 березня у нас розпочався Великий піст, а людина, яка постить, зовсім по-іншому готується і чекає на це свято. Передусім у самому очікуванні свята — велике піднесення. Великдень надає можливість кожній людині покаятися і причаститися.

Починаючи із п’ятої неділі Великого посту причасників у храмах збільшується. Це від того, що ми усвідомлюємо наближення свята, яке несе непереможну радість. Усі душі покаяльників, які приходять до храму, позначаються вінцями перемоги, адже вони таки змогли подолати в собі гріхи, і переконалися, що треба в цих гріхах висповідатися. Із самого дитинства Свято асоціюється із паскою, з крашанками, і завдяки шануванню Великодня в Україні, в дні, коли не було храмів, родини все-таки зберігали ці традиції. Ми, представники Церкви, свідомі, що означає Великдень для кожного християнина. Як в апостола Павла, скажу: “Якщо Христос не воскрес, то й віра наша марна”. Ми проповідуємо Христа Воскреслого.
— Що насамперед має віднайти людина у дні Великого посту — емоційне, тілесне очищення чи наближення до Господа у думках?
— Піст — це духовна весна. Недаремно Пасху святкуємо у весняну пору. І так само символічно уявляємо духовну весну, очищення для кожної душі. Коли піклуємося про своє тіло, то його зодягаємо, хочемо, щоб воно було гарне. Так само і про душу, якої не бачимо, але відчуваємо, треба піклуватися.
Піст — це не просто відмова від м’ясної їжі тощо, потрібно ще постити духовно: менше розважатися, дивитися телевізор, слухати веселу музику — все це віддаляє нас від розуміння суті власне посту. І найголовніше — не робити злого і поганого людям. Це дуже важливо, і недаремно святі отці придумали, а ми постійно повторюємо: “Головне — не з’їдати людини”. Дуже важливо плекати в собі смирення, лагідність і любов до ближнього. Любов — головний закон. Коли плекатимете цю головну заповідь Христа, тоді й спасетеся.
— Владико, чи корисно буде віддати шану власним історичним перемогам, адже ще 2001-го Українську Церкву називали “розкольницькою”?
— Насамперед Православна Церква Київського Патріархату — це помісна церква українського народу. На жаль, сьогодні українське православ’я розділене. Є Церква, яка підпорядковується Московському Патріархату, є Церква, яка сповідує принцип автокефалії, тобто незалежності, самостійності. У світі багато православних церков: Румунська, Грузинська, Російська, до речі, Грецька, інші автокефальні церкви. Ми також. Розколу як такого в Україні нема. Ті, хто про нього говорять, вводять людей в оману. Розкол — це коли Церква, спільнота вірян, проповідує відмінне від православного загалу. Хіба Київський Патріархат проповідує щось не православне, руйнуючи канон, щоб його звинувачувати в розколі? Може, ми якийсь обряд змінили чи виголошуємо не ті речі, про які говорить вселенське православ’я? Просто ми перебуваємо в стані невизнання іншими помісними церквами. Але вибачте, у стані невизнання 141 рік перебуває Російська Церква, інші автокефальні церкви, Болгарська майже 72 роки була у так званій схизмі щодо Константинопольського Патріархату. Ті церкви, які пережили це, виробили певне ставлення. Сьогодні Російська Церква зіткнулася з тим, що від так званої канонічної території відокремлюються церкви — Українська, Естонська, Молдовська. Російська Церква зараз переживає щось схоже на те, що Константинопольський Патріархат у часи розпаду Османської імперії в XIX ст., коли балканські церкви відокремлювалися від Константинополя. Проте тоді Святійший Синод Російської Церкви допомагав балканським церквам відокремитись, адже Російська імперія була зацікавлена в розвалі Османської імперії, а Константинопольський Патріархат був прихильником ладу, який встановився 1453 року, тобто турецького султанату. Ці історичні моменти, які ми часто плутаємо з політичними, свідчать, що ми — на правильному шляху.
Українська Церква неодмінно відбудеться як така, її визнають Єдиною Помісною Православною Церквою. Цього треба дочекатися, і менше зважати на розмови. Душі православних спасаються як у храмах Київського Патріархату, так і в храмах Московського. Навряд чи ці штучні перепони сягають аж до самих небес.
— Патріарх Філарет, за його висловлюванням, не розмежовує церковне життя і життя державне. Він стоїть на твердому принципі “Незалежній державі — незалежну церкву”. Чи достатніми вважаєте зусилля, що їх доклала держава 2008 року, відзначаючи 900-річчя Михайлівського Золотоверхого монастиря, намісником якого Ви є?
— Не можемо сказати, що влада Києва взяла участь у відзначенні 900-річчя, оскільки Михайлівський монастир відроджувала попередня влада столиці на чолі з Олександром Омельченком. Мені здається, що нова влада не дуже хотіла відзначати, мовляв, усе було відроджено за часів попереднього мера. Ми просили допомогти відремонтувати дзвіницю — ніхто її не ремонтував, храму на другому ярусі дзвіниці ми так і не відкрили, не отримали коштів художники, які розписували цей храм. Але святкування пройшли велично й урочисто, і ми вдячні й попередній владі, й теперішній. Було створено церковний ювілейний комітет, який забезпечив масштабне святкування. З’їхалося багато людей, відбулася Велика Божественна Літургія. Був певний розголос. 900-річчя пролунало по всій державі. Ми нагодували всіх прочан. Свято вийшло яскравим, таким, як воно було, наприклад, 100 років тому. Допомогли меценати — подружжя Олексій Шереметьєв та Ольга Богомолець. З історії відомо, що 800-річчя святкували також дуже урочисто. Торік ми також святкували 1020 років хрещення Русі, яке було позначене приїздом Вселенського Патріарха.
— Владико, Ви керуєте Православною Богословською Академією. Ви, як і всі ми, віддаєте шану проповідницькому дару нашого Патріарха. А ще яке Боже Слово радите послухати людині, яка шукає настанови чи розради? Чи є талановиті промовці серед молоді, що навчається у Вас?
— Якщо хочете послухати гарну проповідь, приходьте до Володимирського собору, до Михайлівського. А загалом українське православне богослів’я й Слово Боже українською мовою розвивається. Раніше священик амвон використовував дуже рідко, ще й тому, що всі проповіді проходили цензуру. Зараз священнослужитель може проповідувати вільно, і це велике досягнення. Загалом кадри плекає Київська Православна Богословська Академія та інші духовні навчальні заклади нашої Церкви. Тож ми повинні розуміти, що теперішня молодь по-іншому дивиться на все. Інколи легковажно, це також треба зауважити, але наші навчальні заклади виховують добрих священнослужителів. Часто надходять листи з парафій з подякою за випускників. Не можу не зазначити, що ми, проповідуючи, отримуємо задоволення. Як говорив апостол Павло, “Коли я не проповідую, то горе мені від того”.
— Чому, на Вашу думку, посилився потяг українців до примітивнішого віровчення, ніж православне, я б сказала, матеріалістичнішого, на кшталт проповідей пастора Аделаджі? Це ж часто, як у даному випадку, межує з гріхом торговців у церкві.
— Дух свободи не завжди буває від Бога. І тому люди часто спокушаються примітивізмом, який проповідується. Люди перестали думати. Подивіться на наше духовне життя — таке враження, що якби люди позбулися всіх енергоресурсів, від яких вони залежать, то й життя закінчилося б. Вони настільки звикли сидіти вдома і дивитися телевізор, що й не спілкуються між собою, їм байдужі сімейні стосунки.
А тепер уявіть українську православну сім’ю 100 років тому. Що вона робила? Люди співали, вишивали, спілкувалися… Сучасні люди, маючи сім’ї, живуть у самотності, бо є Інтернет, інші засоби комунікації, які відвертають увагу від спілкування віч-на-віч. Якщо говорити про проблеми нашого суспільства, то це чи не найголовніша з них. І тому Храм Божий залишається єдиною оазою, де ще можна поспілкуватися. А хтось обирає зібрання, де є танці на сцені, — їм здається, що це ще краще. Але можна так поспілкуватися, а вийти з порожнечею в душі. Із такими речами стикаються ті, хто спокушається на псевдорелігійні течії, що зараз поширюються в Україні.
Ось виник скандал із сектою Сандея. І це неприємно, бо ті тисячі, що в цій секті, залишилися окраденими, ображеними, а проповідували ж бо Христа!..
Є таке поняття як релігійний аферизм — часто заради наживи. Наприклад, плати десятину. Скажіть мені, в якому православному храмі вимагають гроші? Свобода віросповідання — це коли на вас ніхто не тисне. А коли до вас приходять, завалюють релігійною літературою, телефонують, закликають приходити на молитовні зібрання, то людина розумна бачить, що вона потрапляє в тенета. Від неї вимагають зректися батьків, бо в них інша віра, або їхати на плантації й збирати там цитрусові тощо. Оце біда. Тому свободу свою нікому не можна продавати.
— Торік 13 грудня на презентації українського перекладу “Екуменічної хартії” Ви сказали: “Якщо нас не приймуть до складу Європейської конференції, то від цього буде більше потерпати Захід, а не Україна, бо духовність української людини перевищує, попри свої вади, духовність західного європейця”. Чи можете розповісти про це докладніше?
— Душу українського народу виховувала Православна Церква. А вона має дуже багатий запас знань, духовних традицій. Церква виховувала людей на правдивості, тож вони не одразу можуть збагнути, що їх обманюють. А ось у західній традиції дуже багато наносного, земного. Коли ми стикаємось із західною традицією, то починаємо відчувати, що православ’я — це віросповідання неба, а західна традиція — це сповідування земних благ і земного добробуту. Нас інколи звинувачують у тому, що ми проповідуємо вічність, але не говоримо про те, щоб люди багато жили… Але це не головне! Можна придбати весь світ, а душу занапастити. Отак західний світ занапащає себе. Він відходить від Бога, перебуває в стані апостасійного руху. Коли виникає питання про Конституцію Європейського Союзу, то там згадки про Бога, виявляється, вже й не треба. Вибачте, а на чому ж Європа виховувалася? Якщо ви викинете це, то з чим залишитеся? Зі своїм модерним гуманізмом? Так незабаром прийде віруюча людина, наприклад мусульманин, зі стійкими сімейними традиціями, в чому його сила, і це буде катастрофа для християнського Заходу, крах попередньої цивілізації. У цьому контексті не хочу образити послідовників ісламу, а наводжу тут як приклад того, що вони справді твердо дотримуються своїх традицій і віри, і в цьому їхня сила. Нам потрібно оберігати, плекати й утверджуватись у своїй християнській вірі.
— У нашому суспільстві багато озлоблених людей. Де межа між гріхом людиноненависництва, в який впадає періодично чи не кожен середньостатистичний українець, і нервовою хворобою? І чи можна виправдати станом психіки власну злобу?
— Людям треба вибачати в усьому. Злоба — наслідок. Людині бракує спілкування з Богом, перебування її в духовному невизначеному вакуумі породжує духовний розлад і нігілізм. Причиною того, що коїться зараз у суспільстві, де людина боїться втратити роботу, жити бідно, бо вже пізнала трохи кращого життя, є криза. Криза — це Суд Божий, випробування. Під час кризи чітко викристалізовується сутність кожного. Людина озлоблюється в цьому стані, заздрить, бо бачить, що інші живуть краще за неї. Баланс рівноправності в нашому суспільстві порушено, розшарування дуже значне, до того ж, другорядне часто сприймається за головне. В людині накопичується багато негативної енергії, ось вона і виплескує все назовні. Покаяння може все це вичистити, і людина перестане бути такою заздрісною. Річ у тому, що ми в центр буття поставили людину, а Бога викреслили. Антропоцентризм, який проповідують, зародився в часи Вольтера і Руссо, однак діє досі. І люди часто за цим принципом живуть і з’їдають одне одного, бо Бога не бояться. Коли людина стикається з іншою людиною, вона не бачить в ній образу Божого. Не замислюється над тим, що іншу людину можна образити, вбити словом тощо. Що більше духовності в нас, то більше ми бачитимемо божественного в кожній людині, розуміючи, що Бог сотворив її за образом і подобою своєю.
— Владико Димитрію, як Ви вважаєте, з яким ступенем довіри людина тепер, коли так страшно бути відвертим, іде до церкви?
— Марія Єгипетська прийшла до храму блудницею, а вийшла ангелоподібною. Тільки для цього їй треба було 47 років перебувати в пустелі, стати анахоретом, щоб це зрозуміти, осмислити свої гріхи. Вважаю, що людина може приходити до храму тільки з миром у душі. Може нести й печаль та радість. Але Бог заспокоює душу, вона виходить із храму умиротвореною, адже молитва і благодать Божа здатні з людини черствої зробити людину добру. Людина навіть фізично змінюється, відстоявши службу, в неї стає не таке зле і сумне обличчя, тому раджу всім із семи днів тижня хоч півтори години присвятити Богові.
— Інколи Церква вимагає “від кожного за можливостями”. Тобто якщо не висповідаєшся, не причастишся, то хоч свічку постав. Чи це прийнятно для Вас?
— У такому випадку мені пригадується огласительне слово Іоана Золотоуста, яке читається на Пасху. Там є приблизно такі слова: якщо ти запізнився і прийшов об одинадцятій годині, це дуже добре, якщо навіть о дванадцятій, Господь також прийме, і вночі прийме, і прийдіть ті, хто постився і не постився. Пасха — таке свято, яке прощає всім усе. Але чи Ви хочете бути в храмі в Пасхальну ніч з тими людьми, які причастилися, сповідалися, покаялись, а Ви — ні? Коли побачите велич богослужінь, почуєте, як люди радісно відповідають “Христос воскрес — воістину воскрес!”, Ваша совість все одно нагадає, що Ви не підготувалися як слід.
— Хочу запитати Вас як педагога про виховання майбутніх вірян і громадян України. Викладачі наших шкіл після введення предмета “Християнська етика” зіткнулися з тим, що основ християнського світовідчуття у багатьох дітей нема. Чи не повинні все-таки саме батьки більше впливати на духовний розвиток дитини? Чим керуватися на цьому шляху, крім “Української християнської абетки” Дмитра Степовика?
— Наших дітей зараз виховує здебільшого вулиця. Батьки цілий день на роботі, а ввечері приходять і телевізор дивляться. Школа також не надає того, що повинна. Радянська школа втілювала ідею, якою жила вся країна. Вона була погана, безбожна, але це була ідея з певними моральними принципами. Я навчався в радянській школі. І згадую, наприклад, як у “Лісовій пісні” Лесі Українки ми шукали добра, тому нам було цікаво аналізувати вчинки таємничих і міфологічних персонажів. А тепер учитель навіть не може зацікавити дитину читанням. Я тут не хотів би образити всіх учителів, але, на жаль, є й такі. Що треба робити батькам? Займатися вихованням дитини. З дитиною треба йти до храму. Не може дитина вистояти дві години — підіть погуляйте, поверніться… На територіях храмів є на що подивитися, наприклад у нас в Михайлівському монастирі. Причащайте дитину, оберігайте від надмірного захоплення комп’ютером і телевізором.
— Що думаєте про сучасний стан церковної архітектури?
— Зараз фахові архітектурні організації вимагають дуже великих коштів за проектну документацію. Інколи процвітають не зовсім прозорі схеми, і священнослужителі, знаючи про це, не звертаються по проекти. По селах часто можна побачити еклектику — частина храму російського типу, частина — українського, частина — бозна-якого. Але існують певні стилі. В Академії ми читаємо курс історії церковної архітектури.
Зараз епоха відтворення і будівництва храмів. Україні притаманний бароковий стиль, стиль Мазепи, з яким раніше боролися як із буржуазним. Ці собори й церкви з грушеподібними банями, пишним внутрішнім і зовнішнім вбранням вписуються у ландшафт нашої української землі з її високими тополями, прекрасними гаями та лісами, полями і ріками. Храми України віддзеркалюють самобутність, душу народу. Тому бажаю всім священикам і мирянам уважно ставитися до будівництва храмів. Тим більш, що не лише їм до них ходити, а й майбутнім поколінням. Модерну не сприймаю. Михайлівський Золотоверхий — це саме бароко XVIII ст., і дуже добре, що він такий.
— Ваше Високопреосвященство, що Ви побажали б вірянам нинішнього Великодня?
— Душевного миру, спокою, добробуту, гідно зустріти Свято Воскресіння Господнього, і щоб Воскреслий Христос доторкнувся до душі кожного православного християнина.
Спілкувалася
Людмила ІЛЬЄНКО

Газета "Слово просвіти" Ч. 15 (496) 16-22 квітня 2009 р.